Інтервʼю Олега Верника телеграм-каналу "Варта" [21.07.2026]

 

Які найбільші проблеми України сьогодні, на ваш погляд?

Традиційно вживаю для аналізу соціальних явищ саме системний підхід. А тому, вибачте, що буду казати незвичні та неприємні вуху речі. Можна скільки завгодно окреслювати другорядні та похідні проблеми на кшталт кричущої соціальної несправедливості, корупції, недалекоглядності влади, різкого зниження інтелектуального рівня нації тощо.

Але ж корінь цих похідних проблем криється саме в пануючій у світі капіталістичній системі визиску та гноблення. Гноблення відбувається як в межах окремої України щодо пересічних людей найманої праці з боку капіталу та державної бюрократії, так і в світовому вимірі щодо України з боку провідних імперіалістичних потуг та осередків.

Деякі з них на кшталт Росії здійснюють збройну агресію проти трудового українського народу та його права на самостійне існування та розвиток. Інші на кшталт т.зв. «сукупного Заходу» користуються важкою ситуацією України та захоплюють наші ресурси та корисні копалини, встановлюють повний контроль над нашою внутрішньою та зовнішньою політикою, над економікою, погружають нас у борги, які ми навряд чи зможемо колись виплатити.

Основна проблема України – це наш вітчизняний капіталізм периферійного штибу. Вкрай несамостійний, вкрай залежний, вкрай мерзенний. Але ж відразу ж скажу недолугим мрійникам щодо якогось там «доброго капіталізму». Світова система капіталу вже давно оформила свій невеличкий табір країн т.зв. «золотого мільярду» і правила входження залежних країн у цю систему диктують далеко не вони.

В рамках світового капіталізму у України нема іншого шансу увійти в цю систему ніж в якості сировинного придатку та постачальника дешевої робочої сили. Я нікому не забороняю вірити у щось інше, у щось більш світле та прекрасне, але ж то буде лише самообман та пусті недолугі мрії. Лише соціалістична трансформація вектору нашого розвитку надає нам шанси на якісь зміни цієї парадигми.

Яке співвідношення державної та приватної власності має бути в країні?

Взагалі немає жодного значення. Визискувати та гнобити найману працю можна абсолютно однаково як на державних підприємствах, так й на приватних. Значення має не відсоток тих та інших, а долання прірви між власниками виробництва (капіталісти, державні бюрократи) та найманою працею (пролетарі). Там де найманий працівник повертає більший відсоток від своєї вкладеної праці у вигляді заробітної платні, то там, відповідно, визиск менший.
З мого досвіду тут абсолютно не має значення яка саме форма власності, а має значення чи є на підприємстві чи установі бойові профспілки, які готові боротися за кращі умови праці та кращі рівні заробітної платні для найманих пересічних працівників.

Вже за капіталізм ми наочно бачимо, що найбільша ефективність будь-якого підприємництва залежить далеко не лише від форми власності. А часто й взагалі не залежить за умов об’єктивного оцінювання якості менеджменту. Наприклад, у Франції ми абсолютно не можемо казати, що продукція державної корпорації «Рено» за своєю якістю хоч якось поступається аналогічній продукції приватної корпорації «Пежо». Відповідно мейнстрімові та модні а-ля «лібертаріанські» тези про те, що «державне» завжди гірше ніж «приватне», розраховані, насамперед, на не дуже вибагливого розумово споживача.

За умов розвинутої демократії та міцних профспілок, звісно, що постане питання, щоб ключові галузі промисловості та інфраструктури знаходилися саме в державній власності з розвинутою системою робітничого контролю та робітничого самоврядування. А сектор малого та середнього бізнесу щоб поступово заповнювали самоврядні кооперативи та артілі, де працівники одночасно працюють і управляють своїми власними підприємствами, які знаходяться у їх колективній власності.

Яку роль, на вашу думку, мають відігравати профспілки в Україні? Та чому вони взагалі важливі?

Я майже все своє свідоме життя активно беру участь в незалежному профспілковому русі. Очолюю Всеукраїнську незалежну професійну спілку «Захист праці». В умовах капіталізму незалежні профспілки – це ті організації, які сміливо починають боротьбу за права найманих працівників проти бєспрєдєлу (вибачайте за русизм) роботодавців, за належні умови праці – соціально-економічні та екологічні тощо. Звісно, що то лише перший і поки ще далекий від політичної боротьби рівень класового опору. Але ж не можна мріяти скільки-небудь серйозно про антикапіталістичну трансформацію, якщо робітництво не має навичок опору та боротьби. А ці навички й формуються саме в профспілках.

Треба визнати, що в країнах Європейського Союзу профспілки мають великий вплив та велику вагу. Рівно як і своє політичне представництво у вигляді соціалістичних та соціал-демократичних партій. Важко справді мріяти про вступ України до Європейського Союзу за умов слабких українських профспілок та повної відсутності лівого табору української політики. Варто з чогось нарешті вже починати.

Які головні реформи життєво необхідні нашій країні?

Я вже казав вище, що основною проблемою я бачу саму капіталістичну систему. Будь-яка реформа може, так чи інакше, лише пом’якшувати сутнісні недоліки периферійного капіталізму, але ж не кардинально змінювати його системні характеристики.

Натомість, звісно, що будь яка демократична риса нашого суспільства є значно привабливішою за авторитарну. Тому змагання за максимальну демократизацію української держави та участь громадян у вирішення своєї долі для нас, українських профспілковців та соціалістів, є дуже важливим. Ми активно беремо участь в усіх процесах, де відбувається безпосереднє зіткнення авторитаризму з демократичними принципами. Для розвитку профспілкового і робітничого руху будь яка буржуазна демократія є значно привабливішою ніж буржуазна авторитарна диктатура. Привабливішою не в сенсі цього вкрай обмеженого суспільного ідеалу, а в сенсі умов та перспектив розвитку самого визвольного руху пересічних трударів-українців.

Якою, на вашу думку, має бути міжнародна політика України після завершення війни?

Міжнародна політика буде сильно залежати від того який буде саме розклад політичних угруповань при українській владі на час оголошення перемир’я. Звісно, що хочеться повної та цілковитої перемоги над російським агресором, але ж не завжди наші хотєлкі та побажання здійснюються в повному обсязі, на жаль.

Поки я бачу лише змагання прізвищ, а не політичних та світоглядних програм. Абсолютно немає аж ніякої різниці яке саме прізвище (Зеленський, Залужний, Федоров, Буданов тощо) буде продовжувати принизливу угодницьку політику остаточної трансформації України у вкрай залежну капіталістичну країну, яка вимушено грає не по своїх правилах.

Вочевидь, Україні треба буде в якомога коротший термін стати ядерною державою. І також вочевидь, що наші т.зв. «партнери» зроблять усе можливе та неможливе, щоб цього не допустити. Попереду у нас запеклі змагання за справжній суверенітет, за повернення держави обличчям до трудового народу, за її честь та справжню гідність.

Чи можна порівнювати російський та західний імперіалізм? Чим вони небезпечні?

Немає імперіалізмів добрих та поганих. Вони погані всі. Добре, що Україна частково може зараз користатися протиріччями між імперіалізмами та отримувати підтримку зброєю від західного імперіалізму на противагу російському. Але ж цю допомогу західний імперіалізм надає Україні далеко не тому, що дбає за незалежність українського народу, а лише через свої геополітичні інтереси. Повторюся, що російський імперіалізм задля забезпечення своїх хижацьких інтересів здійснив пряму збройну агресію проти України, а західний імперіалізм, користуючись важкою ситуацією України, посилює свої хижацькі впливи на нашу владну верхівку та намагається захопити наші ресурси під свій контроль. Чи є сенс нам постійно обирати поміж різновидів імперіалістичного лайна? Чи не принизливо нам в Конституції України мати запис про курс на вступ до НАТО, а саме це НАТО нас відштовхує всі ці роки геть? Суто риторичні питання.

Які приклади держав з історії або сьогодення вас надихають найбільше?

Найбільше мене надихає робітнича держава, яка проіснувала лише 72 доби – Паризька комуна. Це був блискучий досвід, коли самі робітники та міщани Парижу організували свою владу через свою самоорганізацію та відданість справі соціального визволення.

Цікаве і корисне можна позичити у багатьох держав в тому чи іншому аспекті, в тій чи іншій галузі. Перші роки Радянської України (1920-ті) були напрочуд цікавими та гідними, хоча й сталінська контрреволюція зрештою знищила усі паростки організації суспільства майбутнього. Дещо цікавого можна запозичити у Швейцарії, Югославії доби Йосипа Брос Тіто та й навіть Лівійської Джамахирії доби раннього Муаммара Каддафі. Зрештою в кожній демократичній країні є свій цікавий та своєрідний досвід, який можна буде запозичити у будівництві нового альтернативного справді соціалістичного суспільства. Я вірю, що колись настане той час коли соціалістичний проект трансформації суспільства не буде помилково ототожнюватися із авторитарно-бюрократичною спадщиною сталінізму та Радянського Союзу.

Якою ви хотіли б бачити Україну майбутнього?

Вільною, соціально справедливою, демократичною, справді правовою, яскравою. Мрію про це, борюся за це…

першоджерело матеріалу  https://t.me/ukrliberal_channel/565 

*****

З усією неіронічною творчістю Олега Верника, що була зібрана в цей блог, можна ознайомитися ТУТ (просто натисніть на рожеве)    

******

Про українські незалежні профспілки на Майдані-2014 можні дізнатися ТУТ